30-31 Екологія

30 1.Екологічно пластичні та екологічно непластичні види.

Різні екологічні фактори середовища мають неоднакове значення для сумісного проживання організмів різних видів. Одна частина цих факторів створює для організмів умови, необхідні для існування, а інша — не може бути необхідною.

У різних видів організмів вимоги до середовища неоднакові і навіть можуть різко відрізнятися одні від інших. Одні з них більш вибагливі до тепла, тобто є теплолюбні, або термофіли, інші ж належать до холодолюбів, або криофілів; є також вологолюби — гідрофіли і сухолюби — ксерофіли.

Вибір умов життя визначається спадкоємними якостями виду, які вироблені в процесі його еволюції і становлять одну з найважливіших властивостей виду. Таке вибіркове відношення виду до екологічних умов позначається поняттям «вимоги виду».

Крім того, види різняться між собою неоднаковою шириною вимог до факторів середовища і неоднаковою терпимістю до їх мінливості. Деякі види здатні переносити досить широкий діапазон мінливості тих чи інших умов середовища, інші ж, навпаки, виявляють дуже сувору вибірковість, можуть нормально існувати тільки у певному вузькому його діапазоні.

Як надлишкова, так і недостатня дія фактора негативно впливає на життєдіяльність організму. Сприятлива дія (дозування) фактора називається зоною оптимуму фактора для організму даного виду. Якщо дозування буде зменшуватися або зростати, то виникне зниження життєдіяльності майже до повного пригнічення або загибелі живої істоти. Зона оптимуму звичайно знаходиться в межах середньої сили впливу фактора. Ширина вимог виду до факторів середовища визначає витривалість, пластичність організму щодо даного екологічного фактора і називається екологічною валентністю або екологічною пластичністю.

За комплексом адаптацій до середовища мешкання види поділяють на екологічно пластичні та екологічно непластичні.

Екологічно пластичні види (тобто більш витривалі, або еврібіотичні види), мають широку норму реакції, тобто вони добре пристосовані до різних умов середовища мешкання. Їм притаманний високий адаптивний потенціал. Саме такі види здатні заселяти нові місця проживання або ті, які дуже змінилися(після пожежі, вирубування, тривалого перебування під водою тощо).

Цікавим прикладом екологічно пластичного виду є карась сріблястий, який колись мешкав лише в басейні річки Амур і прилеглих водоймах. Його було штучно акліматизовано в 60-х роках XX ст. у багатьох водоймах Сибіру та Європи, згодом – Південної Америки, Індії тощо. При цьому в європейських та сибірських водоймах цей вид поступово майже повністю витіснив карася звичайного (золотого). Наприклад, лисиця  мешкає від лісотундри до степу, харчуючись і тваринною, і рослинною їжею.

Екологічно непластичні види (тобто маловитривалі, або стенобіонтні види)  мають вузьку спеціалізацію, яка забезпечує максимальне використання певних ресурсів середовища мешкання, але одночасно знижує здатність виду пристосовуватись до нових умов, знижуючи його екологічну пластичність. Наприклад, є організми стенобіонтні, вузько пристосовані, що не переносять різких коливань температури, вологості і т.д. Бегемот і буйвол - тварини тільки районів високої вологості і температури. Такі майже всі рослини вологих тропічних лісів.

Отже, певний вид не може однаково добре пристосуватись до всього комплексу умов довкілля (пригадайте правило відносної незалежності адаптацій). На відміну від спеціалізованих видів (екологічно непластичних), екологічно пластичним видам притаманні неповні адаптації до дії окремих екологічних чинників. Це називають адаптивним компромісом.

Гіпотезу адаптивного компромісу запропонував російський зоолог і палеонтолог Олександр Расніцин (народ. 1936). Вона базується на тому, що адаптації організмів не можуть бути абсолютно досконалими, вони лише відносні (наведіть приклади). Організмам доводиться адаптуватись не до одного певного чинника, а до цілого їхнього комплексу. Тому добра адаптованість до дії одного екологічного фактору не означає такої самої пристосованості до дії іншого. Слід також враховувати явище взаємодії екологічних

факторів (пригадайте, у чому воно полягає). В організмів з високим рівнем організації різні частини тіла пов’язані не тільки просторово, а й функціонально. Тому зміна в процесі еволюції одного органа може спричинити зміни й інших, функціонально пов’язаних з ним (пригадайте явище корелятивної мінливості). Але такі зміни не завжди мають адаптивний характер і тому можуть знижувати загальну пристосованість організму. Образно кажучи, неможливо досягти ідеальної досконалості в усьому й відразу, чимось доводиться жертвувати, шукаючи адаптивний компроміс.

Екологічно пластичні види не лише адаптуються до умов існування, які змінюються, але й самі здатні їх змінювати. Своєю діяльністю вони створюють умови для вселення в екосистему, що розвивається, інших видів, більш пристосованих до нових умов, створених попередниками, і тому більш конкурентоспроможних. Такі види здатні заступати види попередники. Поступово в екосистемі починають здебільшого переважати

види високоспеціалізовані до мешкання.

Отже, спеціалізація видів слугує адаптацією до більш повного використання певних ресурсів середовища й зменшення гостроти конкуренції з боку близьких за екологічними вимогами видів. Але вона знижує екологічну пластичність виду (його адаптивний потенціал), що за зміни умов існування може призвести до його зникнення з певної екосистеми.

Екологічно непластичні види здебільшого входять до складу стабільних екосистем. Їхня еволюція зазвичай пов’язана з дією стабілізуючого добору. У процесі такої еволюції поступово формується генофонд популяції чи виду, який найбільше відповідає умовам мешкання.

Мал. 192. Екологічно пластичні (1, 2, 3) та екологічно нспластичні (4, 5) види: 1 - білка звичайна може мешкати як у лісах різних типів, так і в міських парках; 2 - пацюк сірий мешкає в житлі людини, на складах продуктів, у міських комунікаціях, на сміттєзвалищах, у лісах, скрізь, де для нього є їжа; 3 - подорожник великий зростає уздовж доріг, на засмічених місцях, пустирях, у степах, на луках, пісках тощо; 4 — напівдикий вид інжиру (а) запилюється тільки однією комахою - бластофагою (б), тому може розмножуватись лише там, де мешкає ця комаха; 5 - краб прісноводний трапляється лише в гірських річках і пов’язаних з ними ставках, потребує чистої та твердої (із солями Кальцію) води

2. Життєві форми тварин та рослин як адаптації до середовища мешкання.

Пристосування живих організмів до середовища існування неодмінно позначається на їхній будові. У результаті цього виникають адаптації, що сприяють успішному здійсненню життєвих функцій і виживанню виду. Якщо організми різних систематичних груп мешкають в однакових умовах, у них формуються схожі адаптації.

Життєва форма – це тип морфофізіологічних пристосувань організмів до умов середовища існування і певного способу життя. Термін запропонував датський ботанік Е. Вармінг (1884). Що екологічно пластичніша певна систематична група, то більшою кількістю життєвих форм вона представлена.

Певну життєву форму організмів вважають одиницею екологічної класифікації, оскільки вона відображає відповідність адаптацій представників різних систематичних груп до подібних умов мешкання. Так, представники різних систематичних груп водних тварин (кальмари, акули, дельфіни, тюлені) здатні до активного плавання, мають видовжене обтічне тіло.

Формування певних життєвих форм є наслідком конвергенції. Наприклад, до стеблових сукулентів відносять як кактуси, так і деякі молочаї, хоча ці рослини належать до різних порядків класу Дводольні. Основою конвергенції, а відповідно і життєвих форм, є комбінативна мінливість. У разі конвергенції чітко виявляється вплив середовища на організацію: у тварин – мешканців водного середовища – здебільшого обтічна форма тіла

і зсунуті назад органи руху; політ і навіть довгий стрибок потребує опори на повітря, тобто збільшення поверхні тіла.

Життєві форми рослин.

Є ряд класифікацій життєвих форм рослин, в основі яких лежить різний підхід до їх вивчення.  Радянський ботанік І. Г. Серебряков розробив найповнішу систему, в основу якої поклав зовнішній вигляд рослини, який відображає пристосованість до певних умов існування.

Основні категорії життєвих форм – дерева, чагарники і трави – відрізняються висотою, ступенем здерев’яніння осьових органів і тривалістю життя надземних пагонів.

Класифікація життєвих форм рослин:

1. Дерева – багаторічні рослини з дерев’янистими надземними частинами, чітко вираженим одним стовбуром, не нижче 2 м висоти.

2. Кущі – багаторічні рослини з дерев’яніючими надземними частинами. На відміну від дерев, не мають яскраво вираженого стовбура: кущення починається від самої землі. Тому утворюється кілька рівноцінних стовбурів.

3. Кущики схожі з кущами, але низькі, не вищі за 50 см.

4. Напівкущі відрізняються від кущиків тим, що у них дерев’яніють тільки нижні частини пагонів, верхні часто відмирають.

5. Ліани – рослини зі стеблами, що в’ються і чіпляються за опору.

6. Сукуленти – багаторічні рослини з соковитими стеблами і листками, що містять запаси води.

7. Трав’янисті рослини – багаторічні та однорічні рослини, в яких на зиму відмирають надземні частини (багаторічні, дворічні) або відмирає уся рослина (однорічні).

Класифікація життєвих форм рослин (за Раункієром)

Серед спеціалістів-ботаніків популярна класифікація К. Раункієра за розміщенням бруньок чи верхівок пагонів протягом несприятливої пори року щодо поверхні грунту і снігового покриву. Ця ознака має глибокий біологічний зміст: захист твірних тканин рослин, призначених для продовження росту, забезпечує безперервне існування особини в умовах середовища, що різко змінюється.

– Фанерофіти (відкриті) – рослини, бруньки росту в яких розміщені вище за 30 см від поверхні землі. До них належать дерева і кущі.

– Хамефіти (приземисті) – рослини, бруньки відновлення яких розміщені біля поверхні грунту, або не вище 20-30 см від поверхні, взимку можуть перебувати під снігом. Це напівкущі та кущики.

– Гемікриптофіти (приховані) – рослини, бруньки відновлення яких розміщені на рівні поверхні грунту, або у самому поверхневому її шарі, часто вкритому підстилкою. До них належать більшість багаторічних трав.

– Криптофіти (заховані) – рослини, бруньки відновлення яких заховані у грунті чи під водою. До цієї групи належать рослини, які мають видозмінені пагони – цибулю, бульбу чи кореневище.

– Терофіти – однорічні рослини, які не мають бруньок, розмножуються лише насінням.

Життєві форми тварин.

Класифікація життєвих форм тварин досить різноманітна, у залежності від принципів, покладених у їхню основу. Найбільше значення має характер переміщення тварин в різних середовищах. А.Н.Формозов виділив на цій основі такі адаптивні типи:http://pti.kiev.ua/uploads/posts/2010-05/1273604846_09.gif
1. Наземні форми(лев, олень).

2. Підземні форми (землериї -кріт, сліпак).

3. Деревні форми(білка, мавпи).

4. Повітряні форми(птахи, кажани).

5. Водні форми(риби, дельфіни).

Між даними адаптивними типами є перехідні форми.

У межах кожної групи особливості поступального руху й способу життя формують більш специфічні пристосувальні форми.

Наземні ссавці пересуваються в основному за допомогою ходьби, бігу, стрибків, що позначається на їхньому зовнішньому вигляді.

У зовнішньому вигляді птахів найбільшою мірою проступає приналежність їх до певних місцеперебувань і характер переміщення при добуванні їжі. У зв’язку з цим розрізняють птахів:

1. Деревної рослинності.

2. Відкритих просторів суші.

3. Боліт і мілководь.

4. Культурних ландшафтів.

5. Водних просторів.

У кожній з цих груп виділяють специфічні форми:

а) ті, що добувають їжу з допомогою лазіння;

б) ті, що добувають їжу в польоті;

в) ті, що годуються, переміщаючись по землі;

г) ті, що добувають їжу за допомогою плавання й пірнання.

Життєві форми грунтових членистоногих виділяють на основі пристосованості їх до певних шарів грунтового профілю, оскільки з глибиною різко змінюється комплекс умов життя: освітленість, розміри порожнин, режим температури та вологості… тому розрізняють:
1. Атмобіонти – види, які населяють верхні шари підстилки і здатні підніматися на нижні частини рослин. Характеризуються відносно великими розмірами, повністю розвиненими очима, довгими кінцівками, наявністю антен, добре вираженою пігментацією.
2. Еуедафічні – мешканці мінеральних тонко нарізних шарів грунту і відзначаються дрібними розмірами, вкороченими кінцівками, повною відсутністю очей та пігментації.
3. Геміедафічні – види, що характеризуються проміжними рисами – частковою редукцією очей, розсіяним пігментом, вкороченими кінцівками.http://pti.kiev.ua/uploads/posts/2010-05/1273605075_a1636ca60de4.jpg

Серед наземних комах розрізняють:

1. Тамнобіонти – мешканці чагарників та дерев.

2. Хортобіонти – населяють трав’янистий ярус.

3.Герпетобіонти – мешканці надґрунтового шару органічних решток та мешканці відкритих ділянок грунту.

4. Еремобіонти – мешканці поверхні щільних глинистих грунтів.

5. Псамобіонти – мешканці пісків.

6.Петробіонти – мешканці каменистих ділянок з вираженою рослинністю.

Отже, життєва форма свідчить про спосіб життя і є одиницею класифікації організмів.

31.

1.Екологічна ніша як наслідок адаптацій організмів певного виду до існування в екосистемі.

Адаптивний потенціал кожного виду організмів обмежений фізіологічними особливостями, межами норми реакції, мутаційними можливостями тощо. Адаптуючись до умов фізичного середовища мешкання, популяції окремого виду також постійно взаємодіють з популяція ми інших видів. Так формується їхня екологічна ніша.

Екологічна ніша – це просторове і трофічне положення популяції виду, яке вона займає в екосистемі, комплекс її зв’язків з популяціями інших видів і вимог до фізичного середовища мешкання. Екологічні ніші різних популяцій одного виду можуть відрізнятись. Наприклад, серед нематод є види, особини яких здатні вести як вільний, так і паразитичний спосіб життя. Так, особини стронгілоїдеса можуть мешкати як у ґрунті, споживаючи органічні рештки, так і паразитувати в кишечнику людини. Це свідчить про широкий спектр адаптацій виду.

Різні екологічні ніші можуть бути притаманні й різним фазам життєвого циклу  організмів (наприклад, бабкам, одноденкам). Личинки бабок мешкають у прісних водоймах, полюючи на водних тварин; статевозрілі особини (імаго) входять до складу наземних екосистем, полюючи на наземних безхребетних. Те, що різні фази розвитку одного виду можуть займати різні екологічні ніші, є адаптаціями до повнішого використання ресурсів. Навіть досконалі адаптації до умов неживої природи та достатні запаси їжі не завжди забезпечують процвітання виду в певній екосистемі. Для цього ще потрібні адаптації до співіснування з популяціями інших видів.

Адаптації, які формуються у представників того чи іншого виду, спрямовані не лише на повніше освоєння існуючих екологічних ніш, але й на формування нових ніш, чим забезпечується ефективніше використання ресурсів.

Характеристики екологічної ніші містять два виміри – ширину ніші та перекривання ніші із сусідніми.

 Ширина екологічної ніші – відносний параметр, який оцінюють шляхом порівняння з екологічною нішою інших видів. Однак, ніша може мати різну ширину за різними параметрами.

Перекриття екологічної ніші – використання різними видами при сумісному існуванні одних і тих же ресурсів. Перекриття може бути за одним або кількома факторами. Як наслідок перекриття ніш, види конкурують за певний ресурс (фактор).

Принцип конкурентного виключення (принцип Гаузе) – кожний вид (популяція) може мати лише одну власну нішу. Якщо два види «співіснують» то вони мають розділені ніші хоча б за одним параметром. Принципу конкурентного виключення суперечать дані високого видового різноманіття планктонних угруповань та тропічних лісів.

Розширюватися або звужуватися екологічна ніша може через вплив інших видів. За відсутності тиску інших видів (конкурентів, хижаків, паразитів тощо) екологічна ніша може бути ширшою.

Між популяціями видів з подібними екологічними вимогами, що мешкають в одному біогеоценозі, конкуренція загострюється. Наслідком такої конкуренції є або витискання одного виду іншим, або зниження її гостроти завдяки розходженню вимог обох видів щодо характеру їжі, просторового розміщення, часу розмноження тощо.

Отже, перекривання екологічних ніш залежить від характеру використання обома популяціями тих самих ресурсів середовища мешкання, що зумовлює конкуренцію між ними. Високий ступінь перекривання екологічних ніш видів, які конкурують, унеможливлює їхнє спільне існування в одній екосистемі.

Співіснувати в одному біогеоценозі дає можливість розходження екологічних ніш конкуруючих видів. Наприклад, завдяки диференціюванню споживання ресурсів різні види копитних тварин, які випасаються у саванах, по-різному використовують їжу на пасовищах. Зебри переважно споживають верхівки трав; антилопи гну – рештки рослин певних видів, що залишаються після живлення зебр; газелі поїдають найнижчі трави, а антилопи топі – високі сухі стебла, які оминають інші види тварин.

За просторового диференціювання види з подібними екологічними вимогами в одному біогеоценозі розподіляються по різних мікромісцеіснуваннях. Наприклад, у кишечнику скатів є специфічні зони мешкання різних видів стьожкових червів, які чітко відмежовані одна від одної: одні паразитують у передній частині кишечнику цих риб, інші – ближче до його середньої частини, деякі – у задній третині. Два види травневих хрущів – хрущ травневий західний та хрущ травневий східний – трапляються по всій території України, але західний віддає перевагу відкритим просторам, а східний – заселює затінені місця.

Екологічні ніші можуть розходитися в часі. У пустелях мешкають мурашки, які добувають їжу на поверхні. Серед них є види, які споживають рештки комах, а також живих дрібних комах (активні в найспекотнішу частину доби), нічні хижаки (полюють на малорухомих комах з м’якими покривами або щойно перелинялих членистоногих) і ті, що живляться насінням рослин (активні протягом доби).

Розходження екологічних ніш двох видів з подібними екологічними вимогами може створити передумови для вселення в екосистему нового виду. Правило обов’язковості заповнення екологічної ніші стверджує, що екологічна ніша не може бути тривалий час не зайнятою: якщо вона звільнилася, то зазвичай заповнюється  іншим видом, з подібними екологічними вимогами. Якщо в певному місцеіснуванні виникають вільні ділянки (унаслідок пожеж, зсувів, тривалих розливів річок тощо), їх заселяють здебільшого нові види, а не ті, що мешкали там раніше. Згодом види, які заселили такі ділянки, можуть витискатися більш конкурентоспроможними. А «першопоселенці» можуть переселятись на нові незаселені ділянки.

Можливості видів займати різні екологічні ніші у різний час вегетаційного періоду дають змогу формувати складні угруповання рослин – лісові, чагарникові, лучні, болотні, степові.

Отже: Правило обов’язкового заповнення екологічної ніші – не існує виду без ніші, не існує ніші без виду.

1. Всі екологічні ніші в екосистемі є зайнятими. Вільної ніші не буває.

2. При випадінні (вимиранні) одного виду, його ніша буде зайнята або поділена іншими.

3. Якщо вид зникає, може залишатися невикористаним ресурс, але не ніша.

З екологічними нішами має тісний зв’язок географічний паралелізм, або вікаризм, коли вид в одній країні (континенті) має екологічно близького родича в іншій. Зокрема, в країнах з подібними кліматичними умовами формуються флора і фауна, представники якої відрізняються один від одного систематичним (філогенетичним) положенням, але займають подібні екологічні ніші. Найяскравішим прикладом може бути фауна сумчатих Австралії, де екологічну нішу вовка замає сумчастий вовк, нішу куниці – сумчата куниця, мишей польових – сумчаті миші.

Водночас серед австралійських ссавців деякі екологічні ніші залишились не зайнятими. Зокрема, нішу копитних ссавців, яких немає на цьому континенті, лише деякою мірою зайняли великі нелітаючі птахи, такі як ему та казуари. Їхня висота сягає відповідно 170 і 150 см. До вікарних видів належить європейський зубр і північноамериканський бізон, гімалайський ведмідь і північноамериканський чорний ведмідь, або барібал. Такі “географічні паралелі” можна знайти і серед рослин. Їх проводять, зокрема, між африканськими кактусами і молочаями, між саговниками і пальмами, між буком європейським і східним.

Види, що займають в різних географічних областях однакові ніші, називають ще екологічними еквівалентами (Ю. Одум, 1986), а незайняті екологічні ніші – дефектністю біоти (А. Воронов та ін., 1985). Дефектність біоти найчастіше стосується біоти островів, для якої це явище найтиповіше.

2.Поняття про спряжену еволюцію (коеволюцію) та коадаптацію.

Популяції різних видів є складниками біологічних систем вищого рівня – екосистем і при цьому вони існують у складі екосистем не відокремлено, а взаємодіють між собою, адаптуючись одна до одної. Так у процесі спряженої еволюції виникають взаємні адаптації представників різних видів – коадаптації (від лат. ко – разом і адаптіо – пристосування).               Спільну еволюцію різних видів, які взаємодіють між собою у складі екосистеми, називають коеволюцією. Наприклад, за умов стабільних екосистем популяції хижака зазвичай не здатні повністю винищити популяції своєї здобичі, оскільки завдяки коадаптаціям між ними існує певна рівновага. Коеволюція супроводжується формуванням цілих взаємних адаптивних комплексів у видів, які тісно взаємодіють. Популяції одних видів регулюють чисельність і густоту популяцій інших. Наприклад, популяція хижака регулює чисельність популяції здобичі. Але, активно виїдаючи особин популяції здобичі, хижаки тим самим підривають свою кормову базу і їхня чисельність із часом також знижується. Адаптації хижаків часто пов’язані із способом уловлення здобичі: активним або пасивним. Хижаки можуть активно полювати на здобич як поодинці(рись, лисиці), так і колективно (наприклад, вовки). У процесі історичного розвитку в активних хижаків ускладнилася будова нервової системи, органів чуття і, відповідно, поведінка. Ці, а також інші адаптації спрямовані на вдосконалення механізмів і способів вловлювання та вбивання здобичі. Пригадайте міцні загнуті кігті та дзьоби хижих птахів (зокрема, з рядів Соколоподібні та Совоподібні), добре розвинені й диференційовані зуби хижих ссавців, отруйні залози та зуби змій, ротовий апарат, жало комах тощо. У хижаків, які полюють із засідки, часто спостерігають маскувальне забарвлення, форму тіла, що мімікрує під навколишнє середовище, тощо. У здобичі адаптації спрямовані на те, щоб утекти від хижака, уникнути зустрічі з ним, стати непомітним, неїстівним тощо. Наприклад, небезпечний шкідник картоплі – колорадський жук – містить у своїй гемолімфі отруйні сполуки. Тому в Україні в нього майже відсутні природні вороги, здатні ефективно регулювати чисельність цього шкідника.

Для багатьох видів тварин їжею є рослини. Це явище називають фітофагією. У рослин унаслідок їхньої спряженої еволюції з популяціями фітофагів виникли різні коадаптації: утворення колючок, шипів, вироблення отруйних сполук (наприклад, алкалоїдів), які захищають від фітофагів. Так, кропива жалка захищає себе за допомогою жалких волосків, які густо вкривають її листки та молоді пагони. У тварин відповідно виробляються різні способи подолання захисту рослин.

Запам’ятаємо

Популяція одного виду, чисельність якої регулюється популяцією іншого, сама може стати регулятором щодо до популяцій третього виду. Наприклад, популяція виду-фітофага, чисельність якої залежить від популяції хижака, у свою чергу, є регулятором чисельності й густоти популяцій рослин, якими цей фітофаг живиться. Так у зрілих екосистемах формуються досконалі системи саморегуляції, які забезпечують їхню стійкість.

Наведемо й інші приклади коеволюції певних груп рослин і пов’язаних з ними видів тварин. Ви знаєте, що рослини, які запилюють комахи, мають яскраве забарвлення віночка, часто – приємний запах, який приваблює бджіл, джмелів, метеликів та інших комах, дрібних пташок (колібрі, нектарниць тощо). Але у деяких рослин цей запах може бути неприємний і нагадувати запах гнилого м’яса.

У деяких видів орхідей квітки нагадують самок певних видів метеликів або джмелів. Як ви пам’ятаєте, це явище має назву «мімезія». Такі квітки запилюють самці комах відповідних видів, які сприймають квітки за самок свого виду. Відповідні адаптації для запилення квіток мають і тварини-запилювачі. Так, на лапках задньої пари ніг представників родини Бджолині є ряди щетинок (щіточка), за допомогою яких вони струшують пилок в особливе розширення (кошик).

Самі пилкові зерна часто мають різноманітні вирости або виділяють клейку речовину, яка сприяє їхньому при кріпленню до тіла запилювача. Деякі комахи-запилювачі мають хоботок. Його довжина відповідає глибині оцвітини квіток видів рослин, які ці комахи запилюють. Через таке взаємне пристосування деякі види рослин запилюють лише кілька або навіть один вид комах. Наприклад, конюшину запилюють лише джмелі та бджоли. Зникнення певних видів тварин запилювачів з території, яку займають такі рослини, може спричинити й зникнення цих видів рослин і навпаки.

Видова структура екосистем дуже чутлива до змін, що відбуваються в навколишньому середовищі й першою реагує на них. Тому адаптацією на екосистемному рівні є явище заміщення одних видів, які зникли з даної екосистем, іншими. Види, які заступають зниклі, мають бути стійкішими до дії факторів, які зумовили зникнення їхніх попередників. Отже, найвища стійкість і здатність до саморегуляції притаманна екосистемам з високим рівнем видової різноманітності та різноманіттям життєвих форм.